5. Словотвірні типи, що визначають опосередковано, через прізвище видатної особи, сукупність творів літератури і мистецтва тощо. Єдиним репрезентантом цієї групи є тип із суфіксом -ан-/-іан-: Гейнеана, Шевченкіана, Франкіана, Лисенкіана.
6. Словотвірні типи, що вказують на сукупність якихось абстрактних понять (явищ, одиниць виміру тощо). Серед них типи із суфіксами -аж, -ік-/-ик-, -ад-/-іад-: ампераж, вольтаж, метраж, тоннаж, символіка, олімпіада.
Словотвірна категорія одиничності реалізує таке квантитативне значення супровідного предиката базового словосполучення, яке адекватне значенню числівника один, що модифікує аргумент, виражений іменником з конкретно-предметним значенням. Основним виразником словотвірного значення одиничності виступає суфікс -ин-: квасолина ¬ одне зерно квасолі; картоплина ¬ одна бульба картоплі.
Особливістю одиничних іменників із суфіксом -ин- є те, що вони можуть ускладнюватися суфіксом -к-, який надає їм експресивного, здрібніло-пестливого забарвлення (стеблинка, очеретинка, морквинка), виявляючи водночас семантичне і формальне переплетення назв одиничних предметів з назвами зменшеності-пестливості.
8. Термін односкладні речення (і схарактеризував їхні особливості)увів Шахматов, який вважав, що в речені може убти один головний член – підмет або присудок. Доповнив зміст терміна Пєшковський. Це речення в яких наявні словесно не виражені члени і необхідність яких у структурі речення визначається формальним складом речення. Односкладні речення- це речення з одним головним членом. Односкладні речення поділяються на дієслівні і іменні. В дієслівних односкладних реченнях головний член виражається дієсловом і має ознаки присудка.
До цієї групи належать означено- особові, неозначено- особові, узагальнено- особові та безособові речення.
В іменних односкладних реченнях головний член виражається іменником і має ознаки підмета. До іменних належать називні речення.
Означено- особові речення- це речення, в яких головний член виражає дію, що виконується чи буде виконуватися певною визначеною особою (чи особами). Головним членом у таких реченнях виступає дієслово у формі 1-ої чи 2-ої особи однини чи множини дійсного або наказового способу (Йду, йду, і ніяк не дійду).
Неозначено-особові речення- це речення, в яких головний член виражає дію, що стосується невизначеного кола осіб: За що, не знаю, називають хатину в гаї тихім раєм
Роль головного члена в таких реченнях виконує дієслово у формі 3-ої особи множини теперішнього і майбутнього часу або у формі множини минулого часу.
Узагальнено-особові речення- це речення, в яких дійова особа мислиться узагальнено, тобто головний член виражає дію, яка стосується однаковою мірою будь- якої особи (Вік живи- вік вчись).
Головним членом в узагальнено- особових реченнях найчастіше виступає дієслово у формі 2-ої особи однини чи множини, рідше- в інших особах.
Безособові речення- це речення, в яких головний член виражає процес або стан; дійова особа при цьому взагалі не передбачена.
Головний член у безособовому реченні може бути виражений:
особовим дієсловом у значенні безособового (У кожному будинку світилося);
неозначеною формою дієслова (Бути чи не бути- ось що займало Гамлета);
безособовим дієсловом у формі 3-ої особи однини теперішнього чи майбутнього часу або у формі середнього роду однини минулого часу (Як багато хотілося йому сказати!);
прислівниками або іншими частинами мови в ролі прислівників (словами категорії стану- жаль, шкода): Як весело жити на світі!
дієслівними формами на -но, -то (Так було складено ультиматум).
Називні (номінативні) речення- це речення, в яких стверджується існування якихось предметів чи явищ (Вечір. Пасовисько. Вогонь.).
Головний член у номінативних реченнях виражений іменником у називному відмінку однини чи множини.
За наявністю членів, потрібних для висловлення думки, прості речення поділяються на повні і неповні.
У повному реченні є всі потрібні члени речення. Воно зрозуміле й поза контекстом.
Неповні речення- це речення, в яких пропущено один чи декілька потрібних для його структури членів, що встановлюється з попереднього речення чи ситуації мовлення.
Напр.:А хто ж з українців не любить пісню?Заспівай мені якусь свою (М.Стельмах).
Друге речення з наведеного приклада односкладне (означено-особове) неповне, тому що пропущено додаток, який легко встановити з попереднього речення: заспівай свою пісню.
Часто на місці пропущеного члена в неповному реченні ставиться тире: А в небі - райдуга.
9. Проблема статусу вигука у теоретичному мовознавстві. Контекстуальна зумовленість значень вигуків.
У сучасному мовознавстві сформувалося кілька підходів до витлумачення статусу вигуку. У традиційній класифікації ЧМ його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових ЧМ. В. тут визначають як окремий і особливий розряд слів, що не мають номінативної функції й служать для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень.
Із традиц. підходом найтісніше пов'язаний 2-й, бо він також тлумачить В. як слова. Водночас Його автори застерігають, що В., на противагу повнозначним словам, не мають лексич. значення, тому що їм невластива поняттєво-предметна, поняттєво-процесуальна та поняттєво-ознакова співвіднесеність. Зі словами В. зближує також їхнє фонетичне оформлення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність та ізольованість.
3 підходу вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними ЧМ і службовими словами, але вважають їх еквівалентами синтаксично нечленованих речень.
4-ий підхід розвиває концепцію реченнєвої природи вигуків. розробив І.Вихованець. У його реченнєвій концепції вигуки співвіднесено з логічною основою речення — судженням, яке має в них словесно не виражену, імпліцитну, основу. Алевигуки, виражаючи емоції мовця, лише опосередковано пов'язуються із судженням, що свідчить про їхню віддалену співвіднесеність із судженням.
По-друге, речення і вигуки як реченнєві утворення по-різному співвідносяться з рівнями мовної системи. Речення є двоплановою одиницею, тобто оди¬ницею мови і мовлення. Як одиниця мови воно передбачає членування на фор¬мально-граматичні й семантико-синтаксичні компоненти (відповідно члени речення і синтаксеми), як одиниця мовлення — на компоненти, зумовлені актуальним членуванням. Вигуки не мають формально-граматичного і семантико-синтаксичного членування. Проте в їхньому семантико-синтаксич. функці-ні зростає роль інтонації та контексту. Отже, у вигуків мінімально виявлені мовні ознаки і повною мірою — мовленнєві, тобто вони вирізняються переважним спрямуванням у сферу мовлення. Мовними показниками є лише їхня стабільна кількість, морфологіч. незминованість і нечленованість, а також функція син¬таксично нечленованого реч. Незважаючи на мор¬фологічну нечленованість і синтаксичну ізольованість (несполучуваність з ін. словами), вигуки не є аграматичними одиницями, бо вони самі виступають ці¬лим нечленованим реченням. У сконденсованій формі В. представляють позицію речення в тексті.
За функцїонально-семантичними хар-ми вигуки щонайбільше виявляють себе як одиниці мовлення і щонайменше — як одиниці мови, тому що в мовному плані вони мають обмежений набір одиниць, яким притаман¬на морфологічна нечленованість і загальна закріпленість за вираженням суб'єктивного стану мовця, його почуттів і волевиявлень, а також функція синтаксично нечленованого речення. За синтаксичною природою функція не-членованих речень для вигуків первинна, для слів — вторинна, і навпаки, функція члена речення для вигуків вторинна, а для слів — первинна.
Переважне спрямування вигуків у сферу мовлення зумовлює і суб'єктивність їхньої семантики, яка виявляється в тому, що вони функціонують як мовні зна¬ки вираження індивідуального ставлення мовця до ситуації, викликаного на¬самперед почуттям і волею. Вигуки є узагальнено-усвідомленими мовними зна¬ками для вираження почуттів і волевиявлень мовців, суб'єктивного ставлення їх до об'єктивного світу. Характерно, що ті різноманітні почуття, які переда¬ють вигуки, є наслідом дії контекстного оточення, випливають із ситуації мов¬лення. Оскільки значеннєва своєрідність вигуків виявляється тільки в конкрет¬ній мовленнєвій ситуації, то це свідчить про відносність їхньої семантики.
· Визнаючи вигуки як особливий тип реченнєвих утворень, не можна ігнору¬вати те, що вони мають певні ознаки слова, зокрема їм властиве фонетичне оформлення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність, ізольова¬ність. Крім цього, похідні вигуки на зразок матінко! пене! біда! горе! жах! сла¬ва! гляди! даруй! даруйте! рятуйте! знай! і под. більшою або меншою мірою зберігають семантичні зв'язки зі своїми вихідними повнозначними словами (іменниками й дієсловами), які мають поняттєву основу.
Більшість вигуків, передусім первинних, є багатозначними. Залежно від семан¬тики контексту та інтонації вони виражають різні емоції' та почуття або волевияв¬лення мовця. Загал таких вигуків вживається для вираження емоцій і почуттів людини, її фізичного та психічного стану тощо. їх називають емоційни¬ми. За допомогою емоційних вигукіїз передають радість, захоплення, піднесення, сум, тугу, горе, жаль, жах, страх, переляк, зневагу, огиду, , іронію тощо. До емощйних належать вигуки а! е! і! о! у! ай! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! от! еч! іч! ич! ет! ба! ге! гі! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху!
Меншу групу становлять вигуки, які передають різні волевиявлення люди¬ни, зокрема наказ, розпорядження, спонукання, заклик, заохочення до якоїсь дії, оклик, звертання, бажання привернути чиюсь увагу до когось або чогось. Вони поділ на наказово-спонукальні й апелятивні вигуки. Наказово-спо¬нукальні бувають наказовими й спонукальними.
Наказові вигуки виражають наказ, вимогу припинити якусь дію. До них на¬лежать геть! годі! цить!марш! тс! Напр.: /Оксана:] Геть, геть!., одірвіть, одірвіть Гг'...Кропивницький).
Спонукальні вигуки спонукають до якоїсь дії'. Серед них ну! нум! нумо! ану! гайда!
Апелятивні вигуки — це насамперед ті, за доп. яких привертають увагу людей, звертаються до них, пор.: агов! алло! ей! гов! гей!агей!агу!
2-га підгрупа апелятивних вигуків використ. для прикликання або відганяння свійських тварин і птахів, а також для поганяння деяких свійс. тварин: киць-киць-киць
10. Основні фонетичні одиниці. Членування мовленнєвого потоку.Модифікація фонем.
Фонетична система - це система звукових одиниць і засобів, за допомогою яких утворюються мовні знаки. Фонетична внутрішня система, яка об'єднує всі звукові засоби мови, є неоднорідною, і складається з внутрішньо пов'язаних підсистем, у межах яких маємо справу з різноманітними одиницями: фонемами, просодемами, силабемами.
Звукова будова як внутрішня система мови складається з трьох тісно пов'язаних і взаємозумовлених одна одною частин: з фонематичної, просодичної, силабічної.
Одиниці та засоби фонетичної підсистеми фонетичної системи мови
І. Фонематична підсистема мови Одиницею фонематичної підсистеми мови є фонема - найменша лінійно неподільна величина, що використовується для утворення, розпізнавання і розрізнення значущих одиниць - морфем і слів.
II. Просодична підсистема мови
Засобами просодичної підсистеми мови є наголос, мелодика, інтонація.
Наголос - це виділення фонетичними засобами одного зі складів фразового такту.
Мелодика - зміна висоти голосу (підвищення або зниження) під час мовлення, що надає мові певного тонового і змістового забарвлення.
Інтонація - ритміко-мелодійний лад мови, послідовна зміна висоти тону, сили звучання голосу, що відображає інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення. Тембр, темп, наголос, мелодика, паузи, манера або відтінок мови виражають певні почуття мовця, його ставлення до об'єкта мовлення, їх співвідношення може змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання.
ІІІ. Силабічна підсистема мови Одиницею силабічної підсистеми мови є склад. Склад - відрізок звукового потоку мови, що складається з одного або кількох звуків і визначається зміною наростання і спаду звучності.
Звукові одиниці фонетики діляться на: сегментні і суперсегментні.
Сегментними одиницями називають такі, які розташовані в лінійній послідовності. Мовлення становить потік звуків, звуковий ланцюг, який членується на відрізки, окремі одиниці, що виділяються різноманітними фонетичними засобами. Такими одиницями є звук, склад, фонетичне слово, фонетична синтагма, фраза.
Звуки вимовляються один за одним і вважаються найменшою сегментною одиницею. Зі звуків складаються Склад - із звуків Фонетичне слово і такт - із складів
Синтагма - із фонетичних слів. Фраза – із синтагм
Фраза — найбільш вимовна одиниця. Це відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-фонетичною цілісністю й інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами.
Синтагма - відрізок усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна інтонаційно-смислова єдність. Синтагма вичленовується із фрази короткими паузами, наголосом, мелодикою змісту висловлювання.
Такт - це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова.
Фонетичне слово - це відрізок мовленнєвого потоку, об'єднаний одним словесним наголосом. У фонетичне слово, або акцентні групи звичайно об'єднуються на основі змісту повнозначні слова разом із службовим.
Модифікація фонем Артикуляція ізольованого голосного звука, як і вимова приголосного, складається з трьох фаз: екскурсії, витримки і рекурсії. У мовному потоці ці фази артикуляції виявляються по-різному: екскурсія і рекурсія властиві такту чи цілій фонетичній фразі, а не звукам; навіть витримка не залишається незмінною.
Зміни у вимові неізольованих голосних звуків сучасної української літературної мови зумовлюються кількома факторами, найважливішими серед яких виступають: консонантне оточення, наголошеність/ненаголошеність, темп мовлення тощо. Консонантне оточення має неоднаковий вплив на окремо взятий голосний. Крім того, на артикуляцію голосного такий вплив, що сприймається не лише спе-ціальними технічними засобами, а й простежується тим, хто говорить, має лише артикуляторна характеристика попереднього і дальшого приголосного. Наголошеність/ненаголошеність. Артикуляція наголошених голосних загалом збігаєть¬ся з ізольованою вимовою їх. Ненаголошені голосні високого [у], [і] та низького підняття [а] в своїй артикуляції не змінюються. Ненаголошені голосних [е], [и] та [о]: мають тенденцію до звуження, підвищення артикуляції, хоча цей ступінь може бути різним і залежить від артикуляційних особливостей дальшого голосного.
Темп мовлення зумовлює тривалість вимови звуків, особливо складотворчих, тобто голосних: при по¬вільному темпі артикуляція голосних звуків має повну витримку, чітко простежуються екскурсія і рекурсія, які при швидкому темпі мовлення накладаються. Пом'якшення, або палаталізація, приголосних звуків відбувається внаслідок додаткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння, що виникає в певному фонетичному оточенні приголосного звука. Різні приголосні мають неоднаковий ступінь палаталізації. Дані експериментальних досліджень палаталізації при¬голосних звуків української мови свідчать, що найвищий ступінь пом'якшення виявляють передньоязикові зімкнені приголосні, за ними йдуть передньоязикові африкати, пе¬редньоязикові щілинні, далі губні, задньоязикові та дрижачий [р]. Асиміляція і дисиміляція приголосних у потоці мовлення
Асиміляція (від лат. —уподібнення) та дисиміляція (від лат— розподібнення) властиві фонетичній системі української мови і простежуються тільки в мовному потоці, як правило, в межах одного такту чи одного складу. Тому асиміляція і дисиміляція — явища усного мовлення. Правда, окремі асимілятивно-дисимілятивні зміни з часом можуть фіксуватися графічною системою мови і переходити в орфографічне письмо (як приклад можна взяти хоча б позначення на письмі оглушеного префікса с- (із з-) чи передачу по¬довженого приголосного). Під асиміляцією як фонетичним явищем слід розуміти уподібнювання одного звука іншому, здебільшого сусід¬ньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м'якістю. Сучасній укр.мові властива переважно регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м'якістю, рідше за способом і місцем більш складні сегментні одиниці. Кожна наступна за величиною складається з дрібніших; склад - зі звуків, фонетичне слово - зі складів, фонетична синтагма - із фонетичних слів, фраза - із синтагм. Це стає можливим завдяки суперсегментним одиницям, які нашаровуються на сегментні й об'єднують їх у єдине ціле. До суперсегментних одиниць належать наголос та інтонація.
Склад - і сегментна, і суперсегментна одиниця. Склад як сегментна одиниця - це
послідовність звуків, а як суперсегментна - єдність складового і нескладового звуків. Завдяки словесному наголосові склади об'єднуються у фонетичні слова. Синтагматичний наголос та інтонація об'єднують фонетичні слова в синтагми (такти). Інтонація і фразовий наголос сприяють об'єднанню синтагм у фрази.
У процесі мовлення мовний потік розпадається на відрізки більшої чи меншої величини, тобто на окремі мовні одиниці
Фраза Синтагма->Фонетичне слово Такт Склад. Усі фонетичні одиниці мовлення складаються із звуків. Мовлення являє собою потік звуків, звуковий ланцюг, який членується на відрізки, що виділяються різними фонетичними засобами
Кожна наступна за величиною одиниця складається
з дрібних
11. Система – це сукупність визначених елементів між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Найважливішими рисами системи є розчленованість і цілісність. Система – це сукупність елементів з взаємопов’язаною метою і ціллю. Можна стверджувати, що самі відношення, взаємозв’язки є також складниками системи. За твердженням філософів сукупність елементів становить зміст системи, а сукупність закономірно мірних зв’язків між елементами внутрішню форму або структуру системи.
Типи систем: гомогенні – однорідні, гетерогенні – включають одиниці ,різні типи, вкладаються в ієрархію. Серед систем існують відкриті(динамічні) і закриті(сталі). Мова відноситься до відкритих. Існує протиставлення статичних і динамічних систем. У лінгвістиці під системою розуміють організовану сукупність одиниць зі спільною функцією і оперують такими виразами як мовна система її підсис-ми (вона гетерогенна, відкрита, динамічна).
Структура - спосіб закономірного зв’язку між складовими предметів і явищ природи та суспільства, мислення та пізнання, сукупність істотних зв’язків між виділеними частинами цілого, що забезпечують його єдність, внутрішня будова чого-небудь. Термін структура застосовують або при описі відношень між одиницями систем або між компонентами мовної одиниці, або між елементами мовних класів, розрядів, парадигм.
Мовна система Мовна діяльність постає перед нами як функціонування деякої мовної системи, “зануреної” у мовний матеріал.
Мовна система – це сукупність окремих індивідуальних мовних систем , кожна з яких виводиться з конкретного мовного матеріалу.
Мовна система постає як деяка соціальна цінність, як щось єдине та
загальнообов”язкове для всіх учасників цієї суспільної групи, об”єктивно подане в умовах життя цієї групи”, система ж мовних уявлень у загальному випадку має індивідуальний характер.
Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах.
Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку народу — носія мови. Мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням.
З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в постій¬ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис¬теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль¬ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе¬рестала б задовольняти суспільство, не могла б виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здатність до саморегулювання. Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру. Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою
12. Слова категорії стану (станівник). Загальна характеристика, лексико-семантичні групи, частиномовна база, історія дослідження.
Серед іменників, прислівників, модальників поступово виокремлювалася група слів, яка втрачала ознаки первинних частин мови і набувала нового категоріального значення (значення стану) та нової синтаксичної функції, напр.: На вулиці спекотно! Треба працювати. У мовознавстві їх стали розглядати як самостійну ЧМ — слова категорії стану (станівник).
Загальна характеристика станівника
Явище стану може виражатися в укр. мові не тільки граматичною категорією стану дієслова, а й самостійною частиною мови — станівником.
Станівник — клас невідмінюваних слів з категоріальним значенням непроцесуального стану у функції головного члена (присудка) односкладних (безособових) речень.
До станівника належать слова безлюдно, важливо, вітряно, видно, спішно, можна, морозно, треба, потрібно, чутно, сумнівно, ліньки, прикро, жалко, корисно, соромно, необхідно, варто, страх, жаль, гріх, лихо, тихо і под. Загальнокатегоріальне значення стану цих лексем хар-ся непроцесуальністю, що відрізняє їх від дієслів із значенням процесуального стану; пор.: спішити (дієслово) — спішно (категорія стану).
Значення непроцесуального стану є семантичною базою, на якій формується станівник як частина мови. Вона виявляється в кількох лексико-семантичних групах.
Категоріальне значення непроцесуального стану станівник виражає за допомогою нульової парадигми, чим протиставляється іменнику, прикметнику та дієслову і зближається з прислівником. Невідмінюваність — це його морфологічна ознака.
В окремих випадках станівник зберігає форми ступенів порівняння (Нам було приємно, а господарям приємніше; Сьогодні тепло, а вчора було тепліше), форму умовного способу (Добре було їй при рідній матері) та форми теперішнього, майбутнього і минулого часу (Нам весело; Нам буде весело; Нам було весело). Але ці морфологічні ознаки не визначають сутність станівника як частини мови, вони, найімовірніше, є залишками морфологічних ознак тих частин мови, на основі яких він сформувався.
Крім категоріального значення, визначальною ознакою станівникає його синтаксична функція —функція головного члена односкладного (безособового) речення.
Іншими синтаксичними властивостями станівника є:
— нездатність означати чи доповнювати інші члени речення, оскільки станівник виконує функцію незалежного компонента речення — головного члена односкладного речення. Цим він відрізняється від прислівника і прикметника, напр.: Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година (Леся Українка).
— здатність сполучатися за допомогою прилягання зі зв'язкою бути і допоміжним дієсловом стати у функції залежного компонента — іменної частини складеного головного члена, напр.: Тихо було у повітрі (Леся Українка);
— здатність мати при собі у функції залежних компонентів додатки, зокрема в Д.в., обставини, інфінітиви, напр.: Скрізь чутно пісню, на майдані і в полі (Леся Українка).
Отже, станівник як самостійна невідмінювана ЧМ сформувалася на семантико-синтаксичній основі.
Лексико-семантичні групи станівника
За значенням слова категорії стану поділяють на такі лексико-семантичні групи:
— слова на позначення фізичного, психічного, інтелектуального, емоційного стану людини і взагалі істоти: безпечно, боязко, видно, тривожно, прикро, страшно, холодно, чутно, страх, охота, важко, сумно. Напр.: Всім зрозуміло, що прийде щасливе майбутнє;
— слова на позначення стану середовища, яке оточує людину: сухо, тихо, тепло, темно, глухо, смутно, душно, тісно, гарно, красно, пусто. Напр.: Як же тут гарно! Як же тут тихо! (Леся Українка);
— слова на позначення стану природи: тихо, сухо, душно, тепло. Напр.: Тихо і тепло, так наче і справді весна (Леся Українка);
— слова на означення стану з модальним відтінком: жаль, шкода, доволі, заздро, треба, можна, неможливо, необхідно, варто (з інфінітивом), пора, сором. Напр.: Жаль мені, що й цей порив погасне (Леся Українка);
Межі між цими лексико-семантичними групами умовні. Залежно від контексту той чи інший станівник може виражати і психічний стан людини, і стан середовища, може мати модальний відтінок і не мати його.
Частиномовна база станівника
Станівник сформувався на базі різних частин мови, але не в усіх своїх лексичних значеннях, а лише тих, які стали вживатися у функції присудка. До них належать:
— іменники (час, пора, гріх, лінь, охота, жаль, лихо, горе, шкода, сором), напр.: / жаль мені, і думаю я з жалю (Леся Українка);
— прислівники, співвідносні з прикметниками (сухо, душно, важко, сумно, тихо, тепло, тяжко, радісно, добре, страшно, весело, темно, смутно, гірко), напр.: Смутно, гірко йому в самотині (Леся Українка);
— модальні слова (можна, треба, необхідно, можливо, варто), напр.: Не варто служити химерному світу (Леся Українка);
— прислівники, співвідносні з дієсловами (чутно, заздро, пор. чути, заздрити): Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє (Леся Українка).
Але в усіх випадках у станівник переходять лише ті слова, які втрачають всі інші функції і виконують лише фун-ю головного члена односкладного (безособового) речення.
Історія дослідження станівника
Питання про станівник в лінгвістиці нині ще не розв'язане. Одні вчені зовсім не визнавали цієї частини мови (А. Шапіро, М. Петерсон, П. Кузнецов), оскільки вбачали в них або звичайні прислівники (тихо, холодно), або іменники (жаль, страх). Інші виділяють ці слова в окрему групу, не називаючи її частиною мови. Напр., А. Грищенко, хоча слова цієї категорії розглядає у складі прислівника, але виокремлює їх і називає предикативними прислівниками: безлюдно, важливо, вітряно, спішно, морозно, треба, потрібно, соромно. Чеські лінгвісти ці слова виділили в окрему групу і в пер. пол. 50-х рр. XX ст. назвали предикативами, хоч і не надали їм статусу самостійної частини мови. їх ще називали «безособово-предикативними словами», «предикативними словами».
Першим виокремив групу слів, які беззастережно не можна віднести до жодної ЧМ (не можна, можна, жаль, треба, час, пора), об'єднав зі словами типу холодно, ясно, весело; повинен, рад, бути напоготові, без пам'яті, замужем і назвав їх усі категорією стану, надавши їй статус самостійної ЧМ, Л. Щерба у 1928 р. в ст. «О частях речи в русском язьіке». За його визначенням, ці слова у поєднанні зі зв'язкою не є ні повними прикм., ні імен. у Н.в.. Вони виражаються або незмінюваною формою (тепло, душно, морозно), або формою іменника з прийменником (без пам'яті), або формою іменника в О.в. (замужем).
13. Категорія персональності/імперсональності базується на семантичній ознаці, що реалізується в синтаксичній структурі. На морфологічному рівні вона виявляється в трьох категоріях: категорії особи, часу і способу. Так, дієслівна форма працюю передає одразу значення особи (1-ша особа однини), часу (теперішній час) і способу (дійсний спосіб). Невелика семантично цілісна й історично замкнута група дієслів, які передають фізичний стан людини (лихоманити, морозити, температурити, нудити, трусити, трясти), співвідношення людини з зовнішніми обставинами (вестися. везти, таланити, фортунити, щастити), достатність або недостатність чого-небудь "(бракувати, бракнути, вистачати, ставати), природні процеси (блискати, весніти, дощити, смеркати, гриміти, сніжити і под.)# виражають імперсональність, тобто неспіввіднесеність з яким-небудь конкретним виконавцем у своєму основному значенні.
Імперсональні дієслова виступають тільки в двох формах: неособовій—інфінітиві (щастити, морозити, світати І под.) та особовій, яка збігається з формою 3-ї особи однини теперішнього і майбутнього часу (морозить — морозитиме, світає — світитиме, смеркає — смеркатиме, таланитьталанитиме, щастить — щаститиме) або з формою минулого часу середнього роду (морозило, світало, смеркало, таланило, щастило), напр.: «Гримить і блискає»; «Коли не ведеться, то й курка не несеться»; «Чогось лихоманить мене» (М. Стельмах); «Хай їм таланить у житті» (М. Рудь); «Трусить її так, що й сказати не можна» (Г. Квітка-Осиов'^енко); «Фортунить -вам, Маріє Кирилівно... І^ожна справа ніби сама в руки вам іде» (О. Левада); «І смеркає і світає» (Т„ Шевченко); «Надворі смеркало» (А. Тесленко); «Як її лихоманило перед кожним екзаменом» (Л. Дмитерко); «Грицько-ві справді не таланило» (Б. Грінченко); «Світало, як проїздили Вітрову Балку» (А. Головко).
Як засвідчують наведені приклади, дієслова, що передають фізичний стан людини, керують іменниками в знахідному відмінку (лихоманить кого), співвідношення людини з зовнішніми обставинами — іменниками в давальному відмінку (щастить кому), достатність або брак чогось — Іменниками в давальному і родовому відмінках (не вистачати чого кому); дієслова, що позначають природні процеси, іменниками не керують. Отже, якщо семантичні групи дієслів, пов'язаних з людиною, її переживаннями, її станом, приписують певну ознаку саме людині, то остання семантична група безособових дієслів зовсім ізольована від діяча.
І все ж практично всі безособові дієслова Можуть утворювати предикативні пари з іменниками в називному відмінку. Отож протиставлення їх особовим, персональним, дещо умовне: вони є або омонімами персональних, або ж імперсональність — це одне з їхніх значень. У цьому останньому випадку дієслова становлять собою діалектичну єдність персональності й імперсональності.
Персональні дієслова виступають у чотирьох неособо* вих утвореннях (інфінітив, дієприкметник, дієприслівник, предикативна форма на -но, -то), а також в особових, що утворюють ряд часових, модальних і станових парадигм. Отже, особові форми персональних дієслів, крім значення особи (1-ї, 2-ї.. 3-ї), обов'язково передають також яку-иебудь часову, способову чи сїанову ознаку. Наприклад, форма пишу позначає 1-у особу однини, крім того виражає значення теперішнього часу, а форма напишу — майбутнього часу і, т. ін. Беручи відношення до особи за окрему ди-ференційну ознаку, можна виділити категорію особи, що охоплює всі особові форми персональних дієслів. До них належать синтетичні й синтетично-аналітичні особові форми теперішнього і майбутнього часу (пищу, напишу — пишеш, напишеш—пише, напише і т. д.; буду писати, будеш писати, буде писати і т. д.), форми 2-ї особи однини й 1-ї та 2-ї особи множини наказового способу (пиши, напиши — пишімо, напишімо — пишіть, напишіть) та аналітичні форми минулого часу (я писав, ти писав^ він писав і т. д.), умовного способу (я писав би, ти писав би, він писав, би і т. д.) з синтетично-аналітичними формами однини й множини наказового способу (хай пишу, напишу — хай пишеш, напишеш — хай пише, напише і т. д.).
Нейтралізація ознаки особи переводить персональні діє: слова в імперсональні.
14. Фонетична система мови. Вивчення звуків у 3-х аспектах. Фонет. природа фонеми
Фонетична система - це система звукових одиниць і засобів, за допомогою яких утворюються мовні знаки. Фонетична внутрішня система, яка об… Продолжение »