2 гр. – Хочу подякувати своїй бабусі за те, що…, як …

3 гр. – Коли доля закине мене далеко, …., бо …

22. Традиційні та нетрадиційні форми оцінювання студентів.

Традиційні види оцінювання: контрольна, самостійна робота, індивідуальна співбесіда, реферат, залік, колоквіум, семестровий і державний іспит, захист курсової, випускної кваліфікаційної (бакалаврської, дипломної, магістерської) роботи.

Державна атестація студента здійснюється державною екзаменаційною (кваліфікаційною) комісією (далі - державна комісія) після завершення навчання на певному освітньому

(кваліфікаційному) рівні або його етапі з метою встановлення фактичної відповідності рівня освітньої ( кваліфікаційної) підготовки вимогам освітньої (кваліфікаційної) характеристики.

Залік і диференційований залік - це види підсумкового контролю, при яких засвоєння студентом) навчального матеріалу з дисципліни оцінюється на підставі результатів поточного контролю (, поточного опитування, виконання індивідуальних завдань та певних видів робіт на практичних, семінарських або лабораторних заняттях) протягом семестру.

Важливою формою тематичної перевірки й оцінки знань студентів виступають колоквіуми (від лат. colloguium - розмова, бесіда). Головне завдання колоквіуму - мобілізація студентів на поглиблене вивчення провідних тем чи розділів курсу. Мета колоквіуму - допомогти студентам глибше розібратися в теоретичних питаннях, стимулювати їхню дослідницьку діяльність.

При вивченні педагогічних дисциплін колоквіуми здебільшого проводяться перед педагогічною практикою, а також в кінці навчального року або семестру.

Нетрадиційні форми оцінювання: тестування, рейтингова система, моніторинг.

Тестування розглядається сьогодні, в основному, як спосіб ефективної перевірки результатів навчання чи ступеня готовності до тієї чи іншої діяльності. Широке впровадження тестування обумовлене двома особливостями тестів:

- високою технологічністю перевірки результатів тестування;

- незалежністю результатів тестування від суб”єктивної думки тих, хто перевіряє.

До переваг тестового контролю відносять здатність:

- формувати цілі та методи навчання, фокусуючи увагу на головному й на вмінні застосовувати здобуті знання;

- забезпечувати оперативний зворотній зв’язок у навчанні, що дозволяє вчасно коригувати навчальний процес.

Для діагностики успішності навчання розробляються спеціальні методи, що різними авторами називаються тестами навчальних досягнень, тестами успішності, дидактичними тестами і навіть тестами викладача (під останніми можуть матися на увазі тести, призначені для діагностики професійних якостей педагогів).

Тести – це досить короткі стандартизовані чи не стандартизовані проби, іспити, що дозволяють викладачам за порівняно короткі проміжки часу оцінити результативність пізнавальної діяльності студентів, тобто ступінь і якість досягнення кожним студентом цілей навчання.

рейтингова система, враховуючи однакову для кожної дисципліни 100-бальну критеріальну оцінку;

· навчальний заклад має можливість встановлювати кумулятивний рейтинг студента, за яким оцінюється його рівень фахової та професійної підготовки. Рейтингова система передбачає оцінювання в балах результатів, яких студент досяг на кожному етапі поточного, проміжного або підсумкового контролю. Підсумовуючи всі набрані бали,складається індивідуальний рейтинг студента.

моніторинг вивчається й використовується в межах різних сфер науково-практичної діяльності, у тому числі педагогічної. Під моніторингом ми розуміємо відповідні механізми контролю й відстеження якості освіти, постійне спостереження за навчально-виховним процесом з метою виявлення його відповідності бажаному результату. Моніторинг якості освіти пов'язаний з такими педагогічними категоріями, як об'єкт і предмет дослідження; постановка завдання; формування гіпотези; збір інформації, планування, організація, систематизація; узагальнення та обробка даних; формування наукових прогнозів і відповідних пояснень; розробка та добір відповідного діагностичного інструментарію.

23. Заліки, іспити, їх призначення, види і форми.

Заліки, екзамени, курсові та дипломні роботи, виробнича і педагогічна

практика традиційно вважаються основними формами контролю навчальної роботи студентів. Кількість іспитів, як правило, не повинна перевищувати п'яти, а кількість заліків за семестр - шести, у тому числі не більше двох диференційованих.

Заліки — це підсумкова форма перевірки результатів виконання студентами

практичних, лабораторних, курсових робіт (проектів), засвоєння ними

матеріалу семінарських занять, практики. Заліки, як правило, проводяться

без білетів і оцінок, у вигляді бесіди викладача зі студентами.

Залік і диференційований залік - це види підсумкового контролю, при яких засвоєння студентом) навчального матеріалу з дисципліни оцінюється на підставі результатів поточного контролю (, поточного опитування, виконання індивідуальних завдань та певних видів робіт на практичних, семінарських або лабораторних заняттях) протягом семестру.

Співбесіди можуть проводитися індивідуально. Під час заліку викладач

констатує факт виконання чи невиконання студентами необхідних робіт.

Якщо студент якісно і систематично працював протягом семестру, викладач

може поставити йому залік «автоматично».

Іспити складаються за білетами, затвердженими кафедрою. Досвідчені

викладачі нерідко проводять іспити за білетами у вигляді вільної бесіди.

При цьому запитання білета виступають стрижнем такої бесіди, а оцінка

оголошується як її підсумок. Це сприяє створенню атмосфери довіри та та взаєморозуміння. Великим майстром проведення іспитів у формі співбесіди був проф. С.Х.Чавдаров (Київський університет).

У деяких ВНЗ нагромаджений певний досвід проведення іспитів без білетів (з урахуванням специфіки курсу). Іспит з «відкритим, підручником» розрахований насамперед на перевірку уміння швидко знайти необхідну інформацію, користуватися додатковою літературою, довідниками, навчальними посібниками тощо. Очевидно, такий тип іспиту доцільно проводити зі складних і великих за обсягом дисциплін. Академік П.В.Копнін (Київський університет) вважав, що такий іспит доцільно проводити, наприклад, у бібліотечному залі з відкритим фондом літератури.

Практичний іспит найчастіше зводиться до виготовлення студентами натуральних об'єктів, схем, макетів тощо. У студентів педагогічних університетів іспит може проходити у вигляді розв'язку підготовлених педагогічних ситуацій.

Іспит-автомат часто практикується викладачами щодо студентів-відмінників, які серйозно і систематично працюють протягом року.

Курсові роботи (проекти) студенти захищають на засіданнях кафедр або перед спеціально створеними комісіями.

Державні випускні екзамени приймає державна екзаменаційна комісія (ДЕК) у наперед визначеному і затвердженому складі. Окрім державних екзаменів студенти-випускники захищають перед ДЕК дипломні роботи (проекти).

24. Консультації, їх види і роль у викладанні мовознавчих дисциплін.

Консультацiя - форма навчального заняття, при якiй студент отримує вiдповiдi для викладача на конкретнi запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектiв iх практичного застосування.

Консультацiя може бути iндивiдуальною або проводитися для групи студентiв, залежно вiд того, чи викладач консультує студентiв з питань, пов’язаних iз виконанням iндивiдуальних завдань, чи з теоретичних питань навчальноi дисциплiни. Обсяг часу, вiдведений викладачу для проведення консультацiй з конкретноi дисциплiни, визначається навчальним планом.

Обсяг часу, відведений викладачу для проведення консультацій з конкретної дисципліни, визначається навчальним планом.

25. Методика проведення практичних занять та колоквіумів у ВНЗ.

Практичне заняття (лат. prakticos — діяльний) — форма навчального заняття, в ході якої викладач організовує розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисци¬пліни та формує вміння і навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентами відповідно сфор¬мульованих завдань. Ця форма занять проводиться в лабораторі¬ях або аудиторіях, обладнаних необхідними технічними засоба¬ми навчання, обчислювальною технікою.Практичне заняття має бути добре підготовлене. Викладач, якому доручено ці заняття, за погодженням з лектором навчаль-ної дисципліни завчасно готує необхідний методичний матері¬ал — тести для виявлення рівня оволодіння студентами відповід¬ними теоретичними положеннями, набір завдань різного ступе¬ня складності для розв´язання їх студентами.Структура практичного заняття: проведення попереднього кон¬тролю знань, умінь і навичок студентів; постановка викладачем загальної проблеми та її обговорення за участю студентів; розв´я¬зування завдань з їх обговоренням; розв´язування контрольних завдань; їх перевірка й оцінювання. Отримані студентом за окремі практичні заняття оцінки враховуються при виставленні підсум¬кової оцінки з відповідної навчальної дисципліни.Кількість годин на практичні заняття з окремої дисципліни визначена навчальним планом. Перелік тем практичних занять міститься в робочій навчальній програмі дисципліни. Кількість студентів на практичному занятті не повинна перевищувати по¬ловини академічної групи.У процесі проведення практичних занять використовуються різні методи навчання. Оскільки головним завданням цього виду навчальної роботи є формування умінь і навичок, провідне місце має відводитися різноманітним вправам (підготовчим, пробним, за зразком, тренувальним, творчим, практичним, графічним, усним, письмовим, професійним, технічним таін.).Практичні заняття мають відповідати таким вимогам:1.Забезпечення розуміння студентами необхідності володі¬ння базовими теоретичними знаннями.2.Усвідомлення необхідності вироблення вмінь і навичок, що мають професійну спрямованість.3.Забезпечення оптимальних умов для формування умінь і навичок (санітарно-гігієнічних, дидактичних, виховних).4.Навчання студентів раціональних методів оволодіння вміннями й навичками.5.Забезпечення самостійної діяльності кожного студента.6.Дотримання систематичності й логічної послідовності у формуванні умінь та навичок студентів.7.Розробка завдань для практичних занять з чіткою профе¬сійною спрямованістю.8.Широке включення в систему практичних занять завдань творчого характеру.9.Систематичний контроль виконання студентами практич-них завдань.10. Постійне заохочення практичної навчальної діяльності студентів. Важливе місце в організації навчальної роботи студентів на¬лежить колоквіуму. Колоквіум (лат. colloguium — розмова, бесі¬да) — це вид навчальної роботи, що передбачає з´ясування рівня засвоєння студентами знань, оволодіння вміннями й навичками з окремої теми чи розділу. На колоквіум викладач запрошує позанавчальний час групу студентів і в процесі співбесіди з´ясо¬вує рівень засвоєння матеріалу. Це дає змогу вносити корективи в лекційний курс і практичні заняття.

26. Культура мовлення як проблема лінгводидактики вищої школи.

Сучасні вищі навчальні заклади значаться в стані кризи. Низький рівень розвитку мовних, мовленнєвих, комунікативних умінь та навичок студентів. Спостерігається невміння говорити, небажання думати про якості мовлення/ Б.Головін пише, що поняття «культура мовлення» має два семантичні аспекти: 1) культура мовлення- це сукупність і система комунікативних якостей мовлення і 2) культура мовлення - це вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення. М.Ілляш вважає: культура мовлення - це І) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; 2)упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування,3) самостійна лінгвістична дисципліна. Отже, поняття «культура мовлення» має теоретичний і практичний аспект (який не може бути вичерпаний ніколи, бо виявляє себе щоразу для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціування індивідуального мовлення.

У "Лінгвістичному енциклопедичному словнику поняття "культура мовлення визначається як володіння нормами усної і писемної літературної мови (правилами вимови, наголошування, слововживання, граматики, стилістики виражальні засоби в різних умовах

Поняття «культура мови», «культура мовлення» вживаються як синоніми в світовому співтоваристві психологів, педагогів, лінгвістів, які традиційно диференціюють ці два поняття. Культура мови вживається для означення текстів-взірців, що містяться у визначних писемних пам'ятках минулого. Культура мовлення, або мовленнєва культуро, вживається для того, щоб кваліфікувати відповідний рівень живого втілення мовних засобів у сипуаціях повсякденного усного та писемного спілкування студентів

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності… Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника. Як відзначають мовознавці, одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, педагогічне, естетичне та етичне. У багатому мовному арсеналі виробилася і закріпилася ціла система словесних вітань: “доброго ранку”, “доброго здоров'я”, “добривечір”, “бувайте здорові”, “доброго вечора у вашій хаті” тощо.

Низька К. м. характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам. ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його зам. дякувати йому; неправильно наголошують слова: рoблю, пи'шу, підeмо зам. роблю', пишy, пiдемо. Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що.

К. м. оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст. вправності, майстерності мовця у використанні лекс., грамат. синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтакс. засоби увиразнення оратор. мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока К. м. означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів.

27. Методика проведення лекційних занять у ВНЗ.

Можна виділити три етапи по формуванню нової установки на співпрацю. На першому етапі, знайомлячись зі студентами, лектор може повідомити їм, як буде проходити лекція. Успіх першого етапу полягає у тому, що у студента виникає бажання спілкуватися з викладачем як з людиною і професіоналом. В основі другого етапу лежить відношення співробітництва, що передбачає, що всі проблеми вирішуються разом викладачами і студентами. Співпрацюючі сторони разом думають над проблемою і шукають вихід. Тому для лектора продемонструвати співробітництво - це означає щиро розповісти студенту про свої переживання з приводу заняття, а не заковуватись в броню недоступності і холодності. На третьому етапі дії студентів ще невпевнені, вони не почувають себе розкуто, допускають помилки. Важливо не оцінювати дії студентів, а показувати їх можливості, використовувати цікаве в подальшій роботі. До висловлювань студента рекомендується відноситись як до думки співробітника [ 7, 5 ].Перед усім необхідно торкнутися мистецтва оволодіння увагою присутніх, уміння перетворювати масу слухачів в аудиторію, що слухає. Для цього існують різні способи. Не слід, наприклад, починати лекцію “з ходу”, краще зачекати кілька секунд, скажімо, маніпулюючи мікрофоном або перебираючи тези тощо, а потім оглянути всіх присутніх, ніби збираючи їх в одне ціле. Це дає можливість слухачам придивитися до лектора, психологічно, внутрішньо приготуватись.Повідомлення основних питань теми певним чином “заціплює” і утримує протягом всієї лекції увагу слухачів. Так, з самого початку програмується свідомість слухачів, формується їх інтерес і очікування відповідей на поставлені питання. Починати лекцію необхідно непоспішаючи, впевнено і переконливо, усвідомлювати себе силою і авторитетом в даній галузі знань, тобто без сумнівів у словах, але й без будь-якої напищеності. Мова повинна починатись зразу ж з суті справи і бути проникнута свідомістю серйозності всього того, про що говориться. Дуже важливо взяти такий саме тон, бо, якщо ти сам не відчуєш всієї значущості проблеми, то і слухач не відчує це.Лектор повинен проводити лекційний процес таким чином, щоб не лише для себе, але і для слухачів перетворити його в своєрідну інтелектуальну діяльність [ 22, 13 ].Лекції слід читати слухачам, дивлячись на них, а не читати з аркушу, уткнувшись в нього. Це - правило, з нього робиться виняток лише для самих молодих лекторів, котрі не здобули ще навичків публічного виступу, і тих випадків, коли необхідно користуватись статистичними даними і різними іншими допоміжними матеріалами у вигляді тез, цитат, бібліографічних рекомендацій тощо. Початківці повинні тому як можна швидше “відриватись” від аркушів, переборювати в собі нерішучість і смуток перед аудиторією. Конспект зразу ж ставить бар'єр між лектором і слухачами, а через цю стіну їм пробитись буває дуже складно .В кінці лекції необхідно пов'язати закінчення з початком, щоб підкреслити вичерпаність змісту даної теми. Важливою складовою частиною всього лекційного процесу являються відповіді на запитання. Саме питання являються показником того, наскільки лекція захопила слухачів. Чіткі і короткі відповіді на них мають велику смислову цінність. Вони не лише доводять і уточнюють матеріал лекції, але мають також самостійне значення. Не сковане теоретичною схемою, відповіді на запитання дають лектору можливість вийти, так би мовити, на широкий “оперативний” простір або ж значно роздвинути тематичні межі лекції, а також ще більше повернути її до життя. Ось чому іноді буває, що відповіді на питання виявляються цікавішими самої лекції, якщо, звичайно, лектор чудово володіє матеріалом. Необхідно розуміти всю важливість цієї процедури і внутрішньо до неї готуватися ще до початку лекції. Використання емоційних прийомів викладання - це засіб, що посилює сприйняття лекції студентами, що заглиблює їх розуміння і запам'ятовування. Атмосфера лекції залежить також від того, як лектор відноситься до свого предмету. Досить обгрунтованою являється порада досвідчених лекторів: необхідно вивчити напам'ять початок і кінець лекції, щоб не збитись в ці особливо відповідальні моменти виступу, а також мати можливість справитись з хвилюванням, зняти з себе надмірне психологічне напруження, котре може бути згубним.

28. Особливості вивчення граматики на факультативних заняттях.

Факультатив (лат. facultatis — необов'язковий) — навчальний курс, не обов'язковий для відвідування.

Факультативні заняття впроваджено в шкільну практику як форму диференційованого навчання. Для факультативів розроблено варіанти програм, навчальні посібники. За освітніми завданнями виділяють такі види факультативів: з поглибленого вивчення дисциплін (позапрограмове поглиблення знань); з вивчення додаткових дисциплін; з вивчення додаткової дисципліни з одержанням спеціальності; міжпредметні факультативи. Кожен з видів факультативу може поділятися залежно від дидактичної мети на теоретичні, практичні, комбіновані. Теоретичні факультативи організовують для поглибленого вивчення окремих тем, розділів, висвітлення складних теоретичних проблем, узагальнення й систематизації знань. Структура теоретичних факультативів передбачає обґрунтування актуальності теми, теоретичного й практичного значення питань, що розглядаються, створення проблемних ситуацій. Розкриття проблеми здійснюють у формі викладу матеріалу вчителем, виступів учнів з рефератами, доповідями. Теоретичні факультативні заняття проводять у формі лекцій, семінарських занять, науково-теоретичних конференцій.

Практичні факультативні заняття проводять для формування пошукових навичок і вмінь у процесі розв'язування завдань. Структура практичних факультативів передбачає постановку завдань, обґрунтування їх актуальності, практичного значення; розв'язування задач та конкретизацію результатів роботи; обговорення результатів, підбиття підсумків заняття.

Комбіновані факультативні заняття проводять у формі науково-практичних конференцій, комбінованих, лекційно-практичних, семінарсько-практичних, практичних уроків. їх структура залежить від дидактичних завдань і допускає різноманітне поєднання компонентів. На початку заняття студенти самостійно розкривають опрацьовані теоретичні питання, потім індивідуально виконують дослідження. Під час обговорення результатів роботи студенти підбивають підсумки заняття загалом.

На факультативних заняттях з граматики доцільно розглядати проблемні питання моофології, сучасні підходи до вивчення частин мови, історію виникнення частин мови.

29. Методика проведення спецкурсів і спецсемінарів у ВНЗ.

Одним із основних видів практичних занять у сучасному вищому навчальному закладі є семінар. Слово «семінар» походить від латинського seminarum — розсадник. Застосування цього слова для назви заняття ймовірно пов'язане з функціями знань, які передаються («засіваються») викладачем своїм студентам. Семінар призначається для поглибленого вивчення тієї чи іншої дисципліни і оволодіння її методологією. Його основна мета — забезпечення студентам можливостей оволодіти навичками і вміннями використання отриманих на лекціях теоретичних знань в межах обраної спеціальності. Найбільш поширеними є семінарські заняття трьох типів: просемінар, власне семінар, спецсемінар.

Спецсемінари проводяться на старших курсах з окремих проблем. До їх проведення залучаються відомі вчені, а також спеціалісти – працівники наукових закладів та інших організацій. У процесі спецсемінару важливу роль відіграє орієнтація студентів на групову роботу, використання спеціальних прийомів навчаня, наприклад моделювання ситуації.

Спецсемінар, яким керує авторитетний спеціаліст, набуває змісту наукової школи. Ця форма роботи привчає студентів до колективного мислення і творчості, розкриває для них перспективи і можливості участі в дослідженні наукових проблем.

Спецкурс це поглиблена розробка спеціальної теми за програмою. Він складається з невеликих за змістом навчальних модулів, враховує різноманіття інтересів і можливостей учнів даного профілю, який поглиблює та розширює основний курс відповідно до профілю навчання; організацію самостійної творчої роботи учнів, систему індивідуальних завдань, спрямованих на розвиток професійних схильностей студентів

30. Методика проведення індивідуальної роботи у ВНЗ.

Згідно з Положенням про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах індивідуальна робота з метою підвищення рівня підготовки студентів та розкриття індивідуальних творчих здібностей.

Індивідуальні навчальні заняття організуються за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента і можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або декількох навчальних дисциплін, а в окремих випадках - повний обсяг навчальних занять для конкретного освітнього або кваліфікаційного рівня. Види індивідуальних навчальних занять, їх обсяг, форми та методи проведення, форми та методи поточного і підсумкового контролю (крім державної атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом студента.

3.9.1. Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, розрахункової, графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо) видаються студентам в терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання виконуються студентом самостійно при консультуванні викладачем. Допускаються випадки виконання комплексної тематики кількома студентами.

3.9.2. Курсові проекти (роботи) виконуються з метою закріплення, поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання та їх застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання. Тематика курсових проектів (робіт) повинна відповідати завданням навчальної дисципліни і тісно пов'язуватися з практичними потребами конкретного фаху. Порядок затвердження тематики курсових проектів (робіт) і їх виконання визначається вищим навчальним закладом. Керівництво курсовими проектами (роботами) здійснюється, як правило, найбільш кваліфікованими викладачами. Захист курсового проекту (роботи) проводиться перед комісією у складі двох-трьох викладачів кафедри (предметної або циклової комісії) за участю керівника курсового проекту (роботи). Результати захисту курсового проекту (роботи) оцінюються за чотирибальною шкалою ("відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно"). Курсові проекти (роботи) зберігаються на кафедрі (предметній або цикловій комісії) протягом одного року, потім списуються в установленому порядку.

3.9.3. Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на завершальному етапі навчання студентів у вищому навчальному закладі і передбачають: - систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних наукових, технічних, економічних виробничих й інших завдань; - розвиток навичок самостійної роботи і оволодіння методикою дослідження та експерименту, пов'язаних з темою проекту (роботи). Студенту надається право обрати тему дипломного проекту (роботи), визначену випускаючими кафедрами (предметними або цикловими комісіями), або запропонувати свою з обгрунтуванням доцільності її розробки. Керівниками дипломних проектів (робіт) призначаються професори і доценти (викладачі) вищого навчального закладу, висококваліфіковані спеціалісти виробництва. Порядок захисту дипломних проектів (робіт) здійснюється відповідно до пункту 3.12.3.3. даного Положення. Дипломні проекти (роботи) зберігаються в бібліотеці вищого навчального закладу протягом п'яти років, потім списуються в установленому порядку.

СУЛМ

1.Принципи класифікації частин мови.

Частини мови як класи слів виразно відображають, складну взаємодію лексики і граматики. Система частин мови сформувалася на перетині лексики, синтаксису і морфології, і дослідження їх у цьому аспекті є, безперечно, перспективним. Проте, незважаючи на тривалу історію вивчення частин мови на матеріалі різних мов, проблема частин мови не може вважатися розв'язаною й на сьогодні ні щодо їх складу, ні щодо принципів класифікації. Вимагають уточнення критерії виділення частин мови, розмежування центру і периферії частин мови, визначальні їх синтаксичні і морфологічні характеристики у плані взаємодії з категоріальною і лексичною семантикою, ступінь вияву семантичних і граматичних ознак у різних підгрупах певної частини мови, іноді в окремих частин мови як специфічного граматичного класу.

Принципові розбіжності щодо частин мови виявляються у критеріях їх класифікації. У межах класифікації за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за декількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаються внутрішні відмінності. Так, прибічники гомогенної класифікації визнають єдиним критерієм розподілу слів з а частинами мови або лексичний, або морфологічний, або синтаксичний критерій. Послідовним представником лексичної класифікації частин мови виступав Ш. Баллі. Необхідність запровадження тільки морфологічного критерію тепер обстоює, зокрема, А. М. Мухін. На думку О П. Суника, загальнограматичні значення частин мови становлять єдину ознаку, за якою слова об'єднуються у ці класи. Гетерогенна класифікація в різних модифікаціях знайшла своє відображення у працях Л. Б. Щерби, В. В. Виноградова, В. М. Жирмунського, В. Г. Адмоні, В. І. Кодухова, І. К. Кучеренка. В. В. Виноградов вважав, що поділ слів за частинами мови зумовлений п'ятьма факторами: 1) відмінностями тих синтаксичних функцій, які виконують різні категорії слів у зв'язному мовленні, у структурі речення; 2) відмінностями морфологічної будови слів і форм слів; 3) відмінностями речових (лексичних) значень слів: 4) відмінностями у способі відображення дійсності; 5) відмінностями у природі тих, співвідносних і супідрядних граматичних категоріий, які пов'язані з тією чи іншою частиною мови. Наводячи такі ознаки частин мови, В. В. Виноградов підкреслював, що відмінності у граматичній структурі частин мови викликані відмінностями їх синтаксичних функцій.

В. М. Жирмунський розглядає частини мови як лексико граматичні категорії (розряди) слів, у дефініції яких необхідно враховувати як значення слова, його лексико семантичний зміст, так і його граматичну форму-морфологічну та синтаксичну.

Застосування якого небудь одного критерію, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме частини мови, на думку В. І. Кодухова, є пунктом перетину і взаємодії морфологічного, синтаксичного і лексичного ярусів мови.

При гетерогенній класифікації частин мови як найбільш перс-пективний щодо охоплення об'єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, Елементи аналітизму в морфології української мови. Морфологічна структура української мови є флективна і синтетична. Переважну частину морфологічних значень виражають у цих межах афікси, здебільшого флексії, рідше – словозмінні суфікси.

Аналітизм у іменників: парадигма флексій іменників I-IV відмін.

I відміна: В О.В. іменники твердої групи мають закінчення –ою (рибою, смугою), у м’якій та мішаній групах виступає флексія –ею (землею, кашею,) або графічно передається (після кінцевого основи –й) буквою Є (надією, грацією).

II відміна:1) Форми родового відмінка мають закінчення –а (-я) та –у (-ю). Вибір і вживання флексії в іменниках чоловічого роду залежить від семантико-граматичного розряду, під який підводиться слово. Так, флексію –а(-я) мають іменник, що називають істот(за винятком збірних назв: народу, загону): брата, керівника; назви конкретних предметів, що мають обидві форми числа (носа, стола,); назви мір (грама, літра,); наукові і технічні терміни українські та іншомовного походження (відмінка., суфікса, кореня, радіуса); назви населених пунктів (Обухова, Києва), в т.ч. і слів іншомовного походження; географічні назви, в т.ч. назви річок із наголосом на закінчення у Р.В. (Ірпеня, Дніпра); назви місяців, днів тижня. Флексії -у (-ю): назви збірних понять (колективу, ансамблю); назви маси, речовини (кисню, бензину, чаю); назви трав’янистих рослин (ячменю, але вівса); назви державних установ (інституту, ЗАГСу); назви будівель та їх частин (палацу, поверху), крім тих, що з наголосом на закінчення (хліва, куреня); назви явищ природи (вітру, дощу, морозу); назви абстрактних понять, станів, суспільних наук, течій (мітингу, руху, іспиту, польоту); назви просторових понять (майдану, але хутора; гайка – зменшено-пестливі форми)); назви відчуттів (болю, жалю, страху); терміни іншомовного походження (журналу, імпульсу, сюжету, процесу); назви ігор, танців (вальсу, футболу, але гопачка, козачка); більшість складених безсуфіксних слів (світогляду, газопроводу); префіксальних іменників (відгуку, прикладу);географічні назви, крім тих, що з наголосом на закінчення та населених пунктів (Криму, Байкалу, Сибіру, Китаю). Деякі іменник мають паралельні форми закінчень залежно від: а)значення: каменя (предмет) – каменю (назва матеріалу для будівництва); б) наголосу: стола – сто… Продолжение »