III відміна: подовження кінцевого приголосного основи, якщо він стоїть після голосного перед –у(-ю): сіллю, піччю, ніччю, річчю тощо. Але: матір’ю, любов’ю - немає подовження приголосного, коли основа закінчується губним приголосним або –р.
IV відміна: іменники середнього роду що в Н.в. однини мають закінчення –а(-я) – лоша, теля, плем’я, та при словозміні набувають суфіксів –ат-, -ят-, -ен- : лошати, теляти, племені.
До елементів аналітизму належить також Кличний відмінок: твориться від іменників твердої групи флексіє. –о, від іменників м’якої та мішаної групи переважно флексією –е (-є) або в пестливих назвах –у(-ю): Марія - Маріє, Олександра – Олександро (Олександр – Олександре). Аналітизм у прикметників: аналітична форма ступенів порівняння; ступені якості (зменшено-пестливі форми) – суфікси –есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-.
Аналітизм у займенників: поділ на узагальнено-предметні(іменникові), узагальнено-(прикметникові), узагальнено-кількісні(числівникові) та узагальнено-адвербіальні(прислівникові). Аналітизм у числівників: відмінювання числівників, особливо кількісних. Аналітизм у дієслів: дієвідміни, способи дієслів, особливі форми: дієприкметник, дієприслівник), їх вживання. Аналітизм у прислівників: ступені порівняння, правопис прислівників (разом, окремо, через дефіс). Для СУЛМ х-рна омонімія флексій (напр..флексія –і виражає значення Р.В., Д.В., М.В.: тиші, пісні, землі. Для української мови х-рне аналітичне вираження граматичних значень слова з допомогою контексту. Найчастіше аналітичні засоби існують неізольовано (значення відмінка, числа і роду передають не тільки форми іменників, а й узгоджені форми прикметників, дієприкметників). Найвиразніше аналітичні тенденції виявлено у двох центральних частинах мови — іменникові і дієслові:
1. Так звані невідмінювані.2. Аналітично в іменниках також виражаються: а) значення граматичного роду в іменниках з омонімічними морфологічними показниками (флексіями б) в іменниках значення числа. Аналітично виражаються в дієсловах: а) значення майбутнього часу дієслів недоконаного виду, виражене за допомогою службового дієслова-морфеми бути в його особових і числових різновидах: буду писати, будеш писати; б) значення умовного способу, передаване за допомогою аналітичної морфеми би (б): написав би, написала б; в) значення особи у формах минулого часу й умовного способу дієслова за допомогою займенникових іменників або власне-іменників: Я (ти, він) писав би; Ми (ви, вони) писали б; та ін.
2. Міжрівнева (морфолого-синтаксико-словотвірна) категорія ступенів порівняння і актантна деривація.
Міжрівнева граматична категорія — це категорія, що виявляє ознаки двох або більше граматичних рівнів. До таких категорій належать іменникова морфолого-синтаксична категорія відмінка, дієслівна морфолого-синтаксична категорія валентності, дієслівна словотвірно-синтаксична категорія результатива. З-поміж міжрівневих категорій вирізняється категорія ступенів порівняння, якій притаманні ознаки, пов'язані з морфологічним, синтаксичним і словотвірним рівнями граматичної системи.
З погляду морфологічного — категорія ступенів порівняння ґрунтується на трансформованих морфологічних засобах, пов'язаних із морфологічними категоріями відмінка, роду й числа, а особливо — категорії відмінка стосовно її нейтралізації в предикативній позиції прикметникової форми, з одного боку, і набуття предикативною прикметниковою формою правобічної валентності, що проектується на відповідні грамеми іменникової категорії відмінка — з іншого. З погляду синтаксичного — ця категорія орієнтована на семантико-синтаксичну й формально-синтаксичну структури речення, відбиваючи синтаксичну спеціалізацію ступеневих предикатів та їхню підвищену валентну спроможність. З погляду словотвірного — вона стосується модифікаційного типу словотворення і словотворчих формантів, що вказують на різновид словотвірної категорії.
мовознавстві категорію ступенів порівняння нерідко трактують як морфологічну словозмінну категорію. Останнім часом її кваліфікують або як словотвірно-синтаксичну [Вихованець], або як морфолого-синтаксико-словотвірну [Костусяк 2002]. Категорія ступенів порівняння реалізується у двох грамемах — вищому і най¬вищому ступенях порівняння. Вона властива тільки предикатам зі значенням яко¬сті (якісним прикметникам). У формах вищого та найвищого ступеня порівняння наявні семантико-синтаксичні ознаки, які виявляють їхню неприкметникову в граматичному плані природу. Прикметники виступають тільки в одній синтаксичній позиції — приіменниковій. Форми вищого й найвищого ступенів порівняння займають відмінну від приіменникових власне-прикметникових форм первинну синтаксичну позицію. Форма вищого ступеня порівняння в типових виявах займає присудкову синтаксичну позицію, яка властива дієслову, напр.: Олесь сміливіший за Андрійка, Олесь був сміливіший за Андрійка, Олесь буде сміливіший за Андрійка. Формі найвищого ступеня порівняння також притаманна первинна присудкова (дієслівна) позиція, напр.: Дівчина найвродливіша від усіх, Дівчина була найвродливіша від усіх, Дівчина буде найвродливіша від усіх, Дівчина була б найвродливіша від усіх, Дівчина хай буде найвродливіша від усіх; що свідчить про їхнє неприкметникове функціонування і семантико-синтаксичне зближення з дієсловами. У цих формах засвідчено синтаксичний ступінь переходу прикметника у сферу дієслова.
Категорію ступенів порівняння нерідко кваліфікують як словозмінну, що реалізується не у формах різних слів, а є формами того самого слова. Проте за трактування певної категорії як словозмінної потрібна лексична тотожність форм і граматична їхня відмінність. У випадках із вищим ступенем порівняння вихідна і похідна форми висту¬пають лексично не тотожними. З вищим ступенем порівняння пов'язаний но¬вий лексико-семантичний зміст — вказівка на вищий ступінь якісного стану, відмінну від вихідного слова семантику виражає словотворчий суфікс. Із семантико-граматичного погляду форми вищого ступеня порівняння є окре¬мими словами на позначення якісного стану предмета, його більшого, порівня¬но з іншим предметом, вияву, а тому уводити їх до словозмінної парадигми прикметника немає жодних підстав. Найвищий ступінь не входить до парадигми словозміни прикметника. У формах словозміни лексичне значення слова залишається тотожним, тоді як у найвищому ступені порівняно з вихідним прикметником змінюється лексич-не значення. Найвищий ступінь позначає найвищу міру якісного стану предме¬та. Отже, перед нами словотвірне явище. За допомогою префікса, який вказує на відмінне від вихідного слова лексичне і словотвірне значення, утво¬рюється нова лексична одиниця. За вказаними ознаками найвищий ступінь по¬рівняння не можна зараховувати до власне-прикметника як частини мови. Ця одиниця являє собою розряд зі специфічним словотвірним значенням у синтаксич¬ній сфері дієслова.
Слова вищого і найвищого ступенів порівняння мають дві форми — синтетичну й аналітичну. Синтетична форма передавана відповідними суфіксами і префіксами (нульова форма + -ш- або –іш- (форма вищого ступеня); най- + форма вищого ступеня = форма найвищого ступеня, якнай-, щонай- + форма найвищого ступеня = елатив – абсолютний ступінь вияву ознаки, безвідносне до порівняння значення), аналітична — аналітичними синтаксичними морфемами більш і найбільш, додаваними до нульової форми. Хлопець був досвідченіший за своїх ровесників і Хлопець був більш досвідчений за своїх ровесників; Хлопець був найдосвідченіший з усіх і Хлопець був найбільш до¬свідчений з усіх. У словах ступенів порівняння в прикметниковій (приіменниковій) позиції функціонують притаманні власне-прикметникам граматичні категорії роду, числа і відмінка, транспоновані від опорного іменника.
У предикатах зі значенням ступенів порівняння найважливішими ознаками виступають зміна лексичного значення порівняно з вихідним прикметником, збільшення ступеня вияву якості, тобто стосунок до модифікаційного типу сло¬вотворення, з одного боку, і збільшення кількості обов'язкових актантів порі¬вняно з вихідною ситуацією — з іншого боку. Збільшення кількості актантів у похідних предикатних одиницях стосується явищ "актантної деривації", и різ¬новиду — "підвищувальної" деривації, тобто збільшення кількості обов'язко¬вих актантів. Компаративи і суперлативи української мови явля¬ють собою типові похідні слова зі збільшеною актантною "потужністю". По¬казники вищого і найвищого ступенів порівняння пов'язані з тим фактом, що ситуація з одним актантом перетворюється на ситуацію з двома актантами. Другий актант виконує функцію об'єкта порівняння. Цей актант вказує на об'єкт, зі ступенем вияву якості якого порівнюють вищий або найвищий сту¬пить якості у першому (вихідному) актанті, пор.: Син високий —> Син вищий за батька; Дерево високе —> Дерево вище за будинок —> Це дерево найвище з усіх дерев. Тобто відбувається перехід від ситуації на зразок "бути гарним" до ситу-ацій "бути гарнішим від когось" і "бути найгарнішим з усіх".
Актантна деривація відприкметникових предикатів засвідчує синтаксичний перехід прикметника до сфери дієслова. Вона пов'язана з модифікацією лексич¬ного значення вихідного прикметника і кількісною та якісною змінами харак¬теру семантико-синтаксичної валентності похідних ступеневих предикатів.
Отже, категорія ступенів порівняння — міжрівнева (морфолого-синтаксико-словотвірна) граматична категорія, яка пов'язана з модифікаційним типом сло¬вотворення, складається з двох грамем — вищого і найвищого ступенів порівняння і характеризується транс¬формацією граматичних категорій роду, числа і відмінка. Вищий ступінь порі¬вняння — грамема морфолого-синтаксико-словотвірної категорії ступенів по¬рівняння, що пов'язана з модифікаційним типом словотворення — вказівкою на вищий ступінь вияву якості предмета порівняно з іншим предметом. Найвищий ступінь порівняння — грамема морфолого-синтаксико-словотвірної категорії ступенів порівняння, яка пов'язана з модифікаційним типом словотворення — вказівкою на найвищий ступить вияву якості предмета порівняно з іншими пред¬метами.
Перехід інших частин мови у прикметник (ад’єктивація).
При переході іменника, дієслова, числівника і прислівника в прикметник потрібно розрізняти три ступені: синтаксичний, морфологічний і семантичний. Синтаксичний ступінь переходу у прикметник — початковий. Тут вихідне слово виступає в синтаксичній позиції прикметника, проте не змінює формаль¬них морфологічних ознак вихідної частини мови. Морфологічний ступінь переходу в прикметник вищий порівняно зі синтаксич¬ним ступенем. Набуття вихідним словом синтаксичних і морфологічних ознак прикметника іноді супроводжуване також семантични¬ми перетвореннями — частковим або повним семантичним його зближенням з прикметником, у який синтаксично й морфологічно перейшло це слово. Се-мантичний ступінь переходу вихідних частин мови у прикметник — це завер¬шальний ступінь цього процесу, ступінь найвищого рангу.
Відповідно до розрізнення трьох ступенів (синтаксичного, морфологічного і семантичного) переходу частин мови та концепції п'ятикомпонентної системи частин мови виокремлюються чотири різновиди ад'єктивації (переходу у прикметник): відіменникова ад'єктивація, віддієслівна ад'єктивація, відчислівникова ад'єктивація і відприслівникова ад'єктивація.
3.Проблема частиномовної природи числівника. Структурно-морфологічні розряди числівників. Нівеляція категорій роду як характерна риса. Типи відмінювання.
Числівник у давньоукраїнській мові був семантичною (назви чисел), а не граматичною категорією. Граматично слова 1,2,3,4,були прикметниками, Дальші назви були іменниками, що відмінялися лише у відмінках і керували родовим відмінком іменника (пять слугъ, пяти слугъ, пятью слугъ). Унаслідок занепаду двоїни, з 15-16 ст. форми множини стали вживатися також при числівнику два (але зі старим наголосом двоїни; два бр́ати). Це викликало також морфологічне вирівнювання і поруч форм давального-місцевого-родового типу п'яти за зразком трьом-двом тощо постали форми типу п'ятьом, п'ятьох (з 16 ст.). В О. ві.нова форма типу п'ятьма (замість старої пятью) стала єдиною можливою. Унаслідок цих змін, властивих тільки назвам чисел, витворилася для таких слів окрема система відмінювання і синтаксичних зв'язків, що дає можливість говорити про числівник як окрему частину мови. Але ці процеси не закінчені, і такі слова, як тисяча або мільйон і далі зберігають властивості іменника. Традиційна класифікація (М.Я.Плющ): за лексичними і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові. До кількісних зараховують тут такі 4 групи: 1) власне кількісні; 2) неозначено-кількісні); 3) збірні; 4) дробові. Порядкові числівники на групи не поділяються. Також за семантичним принципом числівники поділяють на кількісні, збірні і дробові (Горпинич) або на означено-кількісні, до яких входять власне кількісні, збірні і дробові, та неозначено-кількісні (Грищенко).
Традиційно кількісні числівники об’єднують 4 групи: 1) власне кількісні; 2) неозначено-кількісні); 3) збірні; 4) дробові. За структурно-морфологічними особливостями числівники поділяються на три розряди: прості, складні і складені. Прості числівники охоплюють непохідні й похідні слова з одним, формально і семантично вирізнюваним, коренем: 1) (1-10); 2) (11-19); 3) (20, 30, 40); 4)числівник сто; 5)збірні числівники (двоє, троє, четверо, 6)неозначено-кількісні числівники (багато, небагато, мало,. 7)займенникові числівники (скільки, стільки) ;8)числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд, більйон.
До складних числівників належать складні слова, сформовані з двох коренів: частина назв десятків(50-90);назви сотень (200-900); дробовий числівник півтораста; збірні числівники обидва, обидві; неозначено-кількісні числівники кількадесят, кількадесятеро, кількасот.У складних числівниках другу основу формують числівники два, десять і сто.
Складені числівники являють собою аналітичні утворення, що називають відповідне число і формуються з двох, трьох, чотирьох і більшої кількості простих і складних числівників та іменників: тридцять два, чотириста п'ятдесят шість, п'ять тисяч сімсот шістдесят п'ять, дев'ять мільярдів чотириста сімдесят один мі¬льйон триста сімдесят тисяч сто п'ятдесят три, дробові числівники. За Горпиничем, оскільки за вузьким розумінням конструкції цього типу є синтаксичними (а не морфологічними) одиницями, то вони не мають статусу частин мови, а тому не належать до числівників, хоч і називають кількість предметів. Відмінювання числівників. 1. Кількісні числівники один, одна, одно (одне) відмінюються, як займенники той, та, те. У родовому та орудному відмінках однини виступають дві паралельні форми жіночого роду: однієї, однією (подібно до тієї, тією) та одної, одною (подібно до нової, новою, доброї, доброю). Форми середнього роду одно, одне — паралельні. Але одне частіше вживане. Використання слова одно в науковому й офіційно-діловому стилях не допускається. 2. Числівники 2,3,4 відмінюються так: родовий — двох, трьох, чотирьох, давальний — двом, трьом, чотирьом, орудний — двома, трьома, чотирма. До цього ж типу словозміни належать: а) збірні числівники двоє, обидва, обидві, обоє, троє, четверо; б) неозначено-кількісні та займенникові числівники багато, небагато, кілька, скільки, стільки. 3. Числівники 5-20, 30-80 мають у непрямих відмінках однакові закінчення. Наприклад: родовий — п’яти, п’ятьох, семи, сімох, шістдесяти, шістдесятьох; давальний — п’яти, п’ятьом, семи, сімом, шістдесяти, шістдесятьом; орудний — п’ятьма, п’ятьома, сьома, сімома, шістдесятьма, шістдесятьома). Неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят відмінюються за зразком п’ять — десять, одинадцять, п’ятдесят і, отже, мають варіантні відмінкові форми. Вживання форми знахідного відмінка регулюється іменниковою лексико-граматичною категорією істот-неістот, приміром: зустрів (двох, трьох, вісьмох) однокурсників, прочитав (дві, три) книжки, шість книжок 4. Числівники 40,90,100 в усіх непрямих відмінках (крім Зн,Н.) мають закінчення -а: сорока, дев’яноста, ста. 5. У числівниках, які позначають сотні, відмінюються обидві частини. Не мають форм словозміни дробові числівники пів, півтора (півтори), півтораста, неозначено-кількісні мало, немало, чимало, а також рідковживані збірні двійко, трійко, четвірко, п’ятірко. Як числівник два відмінюються обидва, обидві, обоє. Збірні троє, четверо в непрямих відмінках мають форми відповідних кількісних числівників: трьох, трьом... чотирьох, чотирьом... У складених числівниках відмінюються всі частини. 6. Дробові числівники мають мішаний тип відмінювання. Чисельник відмінюється як власне кількісний числівник, а знаменник — як прикметник у множині.
4. Перехідні явища в системі частин мови (конверсія)
Виділяють такі типи перехідних явищ: субстантивація, ад'єктивація, прономіналізація, вербалізація, нумералізація, адвербалізація, препозиціоналізація, кон'юнкціоналізація, партикуляція, інтер'єктивація.
Субстантивація. Це перехід інших частин мови в іменники.Субстантивуються:
— прикметники: ланкова, майбутнє, слідчий, пальне;
— дієприкметники: наречена, полонені, керуючий, завідуючий;
— числівники: Одержав п'ять; Чотири поділити на два;
— прислівники: Наше завтра належить нам; особовий займенник: Він захищає своє я; Твоє ніжне ти мене схвилювало; службові слова: Ти часто говориш ні; Напишіть бі¬ля, після, перед, але, та, щоб, якщо;
— вигуки: З-за лісу доносилося голосне ура;
— синтаксичні і фразеологічні словосполучення: Не подобається мені твоє «дорога людино»; Приємно чути від тебе «добрий ранок»; окремі речення: Ти часто говориш «Я хочу додому».
Ад'єктивація .Це перехід інших частин мови у прикметник,. Ад'єктивуються:
— дієприкметники: смажене, парене, варене
— неозначені займенники будь-який, який-небудь, якийсь,
— фразеологізми нічого собі, так собі
— числівник один: У нас одна мета (спільна).
Прономіналізація. Це перехід інших частин мови в займенники, Прономіналізуються:— іменники: у класі ліс рук, море сліз, хмари комарів;
— числівник один: Один чоловік розповідав... (якийсь);
— прикметники цілий, певний, другий, останній: цілий день (весь), певна
Вербалізація. Це перехід інших частин мови в дієслова, Вербалізуються вигуки цить!, ну!, геть ах!, ох!, напр.:
Нумералізація. Це перехід інших частин мови в числівник, Нумералізується іменник раз, пор. два рази, кілька разів (іменник) — спізнився тільки раз (числівник).
Адвербіалізація. Це перехід інших частин мови у прислівники. Адвербіалізуються:
— іменники шляхом втрати здатності узгоджуватися з прикметниками та змінюватися за відмінками: страх як хотілося додому (дуже), помовчіть чуточку (трохи), верхи, безвісти, влітку, залюбки, безперестанку, нані¬вець, навстіж, завтра, заміж;
— прикметники: весело, гордо, зло, радо
— займенники: де, куди, звідки, коли, завжди, всюди, скрізь, інде, онде,
— вигуки: геть! (Іди геть! — в значенні «звідси»; Запросити геть усіх батьків! —Препозиціоналізація .Це перехід інших частин мови в прийменник, Препозиціоналізуються:— прислівники із значенням місця: назустріч, довко¬ла
— іменники: круг, коло, край, шляхом і ін. (До краю ще далеко
Кон'юнкціоналізація. Це перехід інших частин мови в сполучники Кон'юнкціоналізуються:
— прислівники часові; просторові: способу дії; причини:
— займенники: що, чим
Партикуляція). Це перехід інших частин мови в частку. Партикулюються:
— займенники: що, який, скільки, собі
— прислівники: вже, там, просто, рівно
— сполучники: і, й (Ти й тепер заперечуєш.?! — Ліс і взимку чудовий!).
Інтер'єктивація . Це перехід інших частин мови у вигуки, Інтер'єктивуються:
— іменники: господи, горе, лихо, жах, матінко, нене, боже, леле,
— дієслова: даруй, пробач, прощай, прошу, диви, подумаєш, буде, бувайте, давай,— займенники: себе, ей (вказівний): соб!, цоб! (до себе); себе
— словосполучення: спасибі! (спаси Бог), добридень!, добраніч!, будь ласка!, куди
Зі словотвірного погляду перехід (трансформація) одні¬єї частини мови в іншу є конверсією, при якій початкова форма твірного слова стає початковою формою похідного слова і за морфемною будовою нічим не відрізняється від твірного: зелений (прикметник) — хутір Зелений (іменник). Але трансформуватися в іншу частину мови може й окрема словоформа: прізвища Донських, Черних, Білих, Розумних (родовий відмінок прикметників множини); прикметникові субстантиви мале, старе, майбутнє (назив¬ний відмінок прикметників середнього роду); прикметни¬кові субстантиви накладна, похоронна, приймальня (жіно¬чий рід). Це дало підстави О. Шахматову говорити про те, що слова однієї частини мови можуть переходити в іншу, не змінюючи своєї форми
5. Аспекти вивчення речення, парадигма, формально-синтаксична типологія простого речення.
В українському мовознавстві розрізняють формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний аспекти речення.
Формально-синтаксична організація речення. Один із основних і найбільш досліджених аспектів. ЇЇ основу становлять синтаксичні зразки (структурні схеми, моделі). Структурна схема речення – це синтаксичний зразок, що має свою формальну організацію, за яким може бути побудоване речення. Враховуючи синтаксичні зв’язки, виділяють компоненти речень, що важливо при визначенні типів речень. У формально-синтаксичному плані речення поділяють на прості й складні. Базовими вихідними є прості речення. Кожне просте речення будується за певним синтаксичним зразком, предикативною основою якого є підмет і присудок (у 2складному реченні) або один головний член (в 1складному). У простому реченні визначальним є синтаксичний зв'язок між його членами, а в складному – між його компонентами. У простому реченні основним є предикативний зв'язок (між підметом і присудком), а в складному-підрядний або сурядний. Отже, основними диференційними ознаками простого і складного речень є характер синтаксичних зв’язків і компонентний склад (члени речення у простому, прості речення – у складному). Похідні, додаткові ознаки – засоби вираження синтаксичних зв’язків, порядок розташування предикативних частин тощо.
Парадигма речення – система форм структурної схеми речення, у якій вихідною формою є ядерне речення, а похідним – його трансформації. У широкому значені парадигма речення – це система, що охоплює: 1. Внутрішньосхемні перетворення, що не змінюють відмінних ознак структурної схеми (Туристи їхали поїздом/Туристи їдуть поїздом). 2. Міжсхемні перетворення (системні протиставлення речень різних структурних схем): Ми добре відпочивали влітку – Улітку нам добре відпочивалось. 3. Протиставлення речень певного зразка іншим синтаксичним одиницям чи їх частинам: ми побачили море – море, побачене нами – побачене нами море. У вузькому розумінні парадигма речення реалізується тільки внутрішньо схемними перетвореннями у межах тієї самої структурної схеми речення. У вітчизняному мовознавстві переважає тлумачення парадигми речення вузькому значенні – як системи його форм, що протиставляються за граматичним значенням. Парадигми, зумовлені внутрішньосхемними перетвореннями називають морфолого-синтаксичними. Це такі парадигми: часова, модальна, видова, особова, числова, родова. Вони змінюють лише граматичні категорії окремих компонентів, але не змінюють синтаксичної структури речення. Часова: Трава була зелена/трава буде зелена. Модальна: Ми працюємо – Ми працювали – Ми працюватимемо – Ми працювали б, Працюймо. Видова: Брат співав – брат заспівав, брат співає (співатиме) – брат заспіває. Особова: Я слухаю музику – Ти слухаєш…. Числова: Хлопчик збирає гриби – хлопчики збирають гриби. Родова: Син піклувався про батьків – Дочка піклувалася…- Дівча піклувалося
6. Сучасні підходи до класифікації другорядних членів речення.
Проблема другорядних членів речення викликає чимало дискусій у сучасному мовознавстві. Сучасні концепції речення ґрунтуються на опозиції центральність/нецентральність, обов’язковість/необов’язковість, тобто беруться до уваги не лише різниця між головними і другорядними членами, а й різниця між самими другорядними членами речення. у 30-х роках ХХ ст.. Вчені намагалися дати вичерпний аналіз статусу, специфіки членів речення в руслі традиційної граматики. Особлива увага приділялася синкретизму другорядних членів (Сулима, Грунський, Шахматов). У 50-х роках сформувалося три напрями у вивченні членів речення: 1 - дослідженням словосполучення, 2 – запропонували (повністю або частково) відмовитись від термінів членів речення і розмежувати суб’єктно-предикатний центр і детермінантну периферію, представники 3 зосередили увагу на поглибленому аналізі реченнєвої структури.. Т.П.Ломтєв вважав елементарною синтаксичною одиницею позиційну ланку в структурі речення. Г.О.Золотова – синтаксичну словоформу (синтаксему, у Ю.Шведової – детермінант). Нові підходи до розгляду загального простору речення зумовили розмежування з-поміж другорядних членів речення обов’язкових і необов’язкових (за Г.О.Золотовою та ін.), обов’язкових та факультативних (Н.Л.Іваницька та ін..). Загнітко зазначає, що проблема кваліфікації другорядних членів речення полягає у принципах диференціації конструктивного і номінативного мінімумів. Конструктивно-предикативний мінімум передбачає, що всі елементи речення, крім виразників підметової і присудкової позицій, належать до другорядних. Опертя на номінативно-ситуативну достатність/недостатність конструктивно-предикативного комплексу уможливлює вирізнення з-поміж другорядних членів речення компонентів, що є обов’язковими або необов’язковими для реалізацій номінативного мінімуму речення. Необов’язкові елементи – ті, що несуть додатковий зміст відповідають статусу другорядних у формально-граматичному вимірі. Поділ членів речення на головні і другорядні переважно збігається з їх обов’язковістю/факультативністю. Якщо головні члени речення завжди є обов’язковими, то другорядні – переважно факультативні. Однак деякі другорядні члени речення, зокрема прямі додатки є обов’язковими. Також структурно обов’язковими є непрямі додатки у формах Д.в., О.в., Р.в. в односкладних безособових реченнях. Це ж стосується і деяких обставин місця, що вживаються при позначенні середовища чи обстановки. Другорядні члени речення виділяють з урахуванням формально-граматичних і семантико-синтаксичних ознак, більшою мірою спираючись на семантичні. Тому при визначені другорядного члена слід брати до уваги: його семантико-синтаксичні функції, входження/невходження до номінативного мінімуму речення, морфологічне вираження і засоби зв’язку з опорним членом речення, синтаксичну роль, лексичне значення опорного і залежного компонентів речення, позиційну закріпленість/не закріпленість при актуальному членуванні речення.
7. Словотвірні категорії іменників супровідно-предикативного характеру.
Семантична природа словотвірних категорій супровідно-предикатного характеру по-своєму особлива. Вони ґрунтуються на кількісному значенні супровідного предиката базового словосполучення, що згортається в реальне іменникове слово в будь-якій позиції речення. Опорний субстантивний компонент такого словосполучення стає кореневою морфемою іменникового деривата, тоді як значення залежного предикативного компонента, вираженого здебільшого прикметником із кількісним значенням, реалізують словотворчі суфікси.
Словотвірна категорія об'єктивної зменшеності іменників мотивується кількісним значенням супровідного предиката, адекватного прикметникові малий, що вказує на реальну зменшеність об'єктів позамовного світу. Характерною особливістю цієї словотвірної категорії є те, що в ній значення об'єктивної зменшеності домінує над значенням пестливості, але повністю його не нівелює: столик ¬ малий стіл, коритце ¬ мале корито.
Значення об'єктивної зменшеності репрезентують іменникові деривати чоловічого, жіночого та середнього роду.
До словотворчих формантів, за допомогою яких утворюються іменники чоловічого роду із значенням об'єктивної зменшеності, належать суфікси -ок, -ик, -ець, -чик, -к-, на основі яких сформовано відповідні продуктивні словотвірні типи: візок ¬ малий віз, ключик ¬ малий ключ, камінець ¬ малий камінь, бутончик ¬ малий бутон, Максимко ¬ малий Максим.
Значення об'єктивної зменшеності іменникам жіночого роду надає передусім суфікс -к-, зрідка – -ин-: хмарка ¬ мала хмара, хатина ¬ мала хата.
У парадигму словотворчих засобів зменшеності в іменників середнього роду входять два основних суфікси: -ц- і -к-: віконце ¬ мале вікно, вушко ¬ мале вухо.
В основу словотвірної категорії збільшеності-пейоративності іменників покладено кількісне значення супровідного предиката базового словосполучення, адекватне прикметникові великий. У процесі згортання такого словосполучення кількісне значення предиката категоризується за допомогою словотворчих суфіксів -ищ-, -иськ-, -уган-, -уг-(-юг-), -ук-(-юк-), -ур-(-юр-), -аг-, -ак-(-як-), -ар-(-яр-), -ег-, -ер-, -ах-, -омах- та ін. Із цими словотворчими формантами пов'язується здебільшого негативна суб'єктивна оцінка, зневажливе суб'єктивне ставлення до особи, тварини, предмета, явища. На їхній основі в українській мові сформовано словотвірні типи іменників із значенням збільшеності-пейоративності (негативної суб'єктивної оцінки): чубище ¬ великий чуб; ручисько ¬ велика рука; кулацюга ¬ великий кулак; каменюка ¬ великий камінь; кулацюра ¬ великий кулак; костуряка ¬ великий костур; котяра ¬ великий кіт; костомаха ¬ велика кістка та ін. Найпродуктивнішим є словотвірний тип із суфіксом -ищ. Решта словотвірних типів належить до малопродуктивних та непродуктивних.
Словотвірна категорія збірності іменників ґрунтується на квантитативному значенні супровідного предиката, співвідносного із компонентами багато, сукупність, базового словосполучення і певною мірою на негативнооцінному значенні, що дало підстави віднести її до кількісно-експресивних супровідно-предикатних словотвірних категорій: жіноцтво ¬ багато, сукупність жінок; комарня ¬ багато комарів; дубняк ¬ багато дубів та ін. Згортання такого словосполучення відбувається на користь модифікованого компонента, а модифікаційний предикатний компонент перетворюється на суфіксальний формант збірності.
Ця словотвірна категорія вирізняється з-поміж інших параметрами свого структурування, бо об'єднує дуже багато словотвірних типів, сформованих за допомогою питомих слов'янських суфіксів -ств-, -нў-, -в-, -от-, -і/j/-, -/j/-, -еч-, -изн-, -ник/-няк, -ин-/-овин-, -инў/j/-/-овинў/j/-, -ич та формантів іншомовного походження -іан-, -ад-/-іад-, -тек-, -аж, -ік-/-ик-, -ур-, -ітет, -арій та под.
Залежно від значення модифікованого компонента базового словосполучення словотвірні типи становлять шість основних груп:
1. Словотвірні типи, що вказують на сукупність осіб. До них належать типи із суфіксами -ств-, -нў-, -в-, -от-, -і/j/-, -ітет, -ур, -еч-: студентство, селянство, офіцерня, дітлашня, татарва, панота, парубота, братія, генералітет, професура, малеча.
2. Словотвірні типи, що визначають сукупність тварин, птахів, комах тощо. Це типи із суфіксами -нў-, -в-, -/j/-, -ств-, -от-: комарня, комашня, мурашня, мишва, мушва, вороння, гайвороння, птаство, звірота.
3. Словотвірні типи, що окреслюють сукупність однорідних об'єктів рослинного світу. До цієї групи входять типи із суфіксами -/j/-,
-ник/-няк-, -инў/j/-, -ин-, -арій-: верб'я, колосся, качання, бузинник, вільшаник, лозняк, гарбузиння, лопушиння, городина, садовина, лимонарій.
4. &n… Продолжение »